Яка ж його сполохала орда?
Моє село від голоду вмирало,
могилками чорніло по садах.
Живі мерці бродили попідтинню
З благаннями припухнутих очиць,
Шукали крихти хліба, як святиню,
Для сівачів прийдешніх і для жниць.
І скімлили, мов цуценята, діти,
Їх не приймали навіть бур’яни:
Де вас ховать, куди з вами подітись,
Конаючими тяжко без вини?
Ось більшовик прийшов на допомогу
І виділив підводу з копачем,
Та ми малі, минаємо дорогу
І на багатті равликів печем...
Гриземо все, залякані звірята,
Мов хижа гусінь, точимо сади,
Хоч вигибає мовчки кожна хата
І з димарів не в’ється рідкий дим.
Відкрито навстіж в потойбіччя двері,
І вже вовками шастають вночі
З сокирами ті дикі людожери
Та на хатах пугукають сичі.
Михайло ІВАНЧЕНКО.
с.Гусакове