Як квітка весняна, як пізня калина.
Як літечком вишня червона і пишна.
Чого ж ти, хустино, із моди та й вийшла.
Чого тебе діти поклали у скриню.
Тернову, картату, зелену і синю.
Велику, маленьку, шо впала на плечі.
Чому ці хустини назвали "старечі".
Чому старомодна ця хустка з квітками.
Лежить вона поруч з старими свитками.
З намистом, наміткою. І спочиває.
І лише бабуся її запинає.
Хустино, хустино, ти доля жіноча.
Ти серце, ти пісня, ти радість дівоча.
Краса ненаглядна, розкішна і стильна.
Народ наш єднаєш, бо ти є всесильна.
Червона на свято, рожева - дитині.
А матері личить зелена і синя.
А чорна, а чорна вона на жалОбу.
А ще на тривогу, війну і хворобу.
На свято яскрава. На будень - простенька.
Кайма на всі боки легка, зелененька.
Пацьорки із вовни, із льону патлаті.
В хустині ходила бабуся по хаті...
А нині флешмоби. Як мило, як гарно.
Святково, квітково, зимово, безхмарно.
Моя ти, хустино, ти світишся наче.
І разом зі мною смієшся і плачеш.
Галина ПОТОПЛЯК.
