Зібгалася калачиком душа
і спить, укрита хмаркою тонкою.
І уві сні сама себе втіша
тим, що до зір
подати вже рукою.
Летять під нею птахи і вітри,
тече Дніпро,
стоїть гора Чернеча,
і вся земля навкруг тії гори
згори —
неначе колесо лелече,
що все кудись котилося колись,
котилося,
крутилося у возі,
і вихоплена пісня з-під коліс
про чаєчку-небогу при дорозі
над ним летіла,
мов чиясь душа,
мов сива хмарка пилу степового,
що так змішався
з сіллю Сиваша,
що й досі в роті солоно від нього...
Анатолій КИЧИНСЬКИЙ
