Не переймайся, квітко польова,
що в спеку дощ тебе не полива,
що ти ніяк не можеш відпочить,
бо поруч коник трав’яний сюрчить,
вгорі щебече жайвір, і джмелі
гудуть навкруг, як літачки малі,
а ще лоскочуть личко (мов на кпин
весь час беруть) метелики та пил...
Не плач росою тихою вночі,
коли, холодні місячні мечі
мов мітки розставляючи, бреде
мале, веснянкувате та руде
хлоп’я-безсоння — зморене, як ти,
й таке ж невтішне, бо до ранку йти
йому під гомін золотих жуків
і шурхотіння срібних їжаків...
Але найбільше, квітко польова,
нехай не в’яне в тебе голова
через образи, болісні й гіркі,
на всі стихії, всіх істот, які
не помічають вперто чар твоїх —
твій запах, врода не хвилюють їх!..
Тому ти, певно, й заздрила не раз
міським сестричкам, зірваним для ваз...
Яка ж ти дивна, квітко польова!
Радій, що довго так іще жива,
що, попри всі твої тяжкі хрести,
в насінні знову зможеш прорости!..
Хоча... лише кількахвилинний шквал
обожнювання, захвату, похвал,
що піднесе до зір, до забуття, —
можливо, вартий усього життя...
Наталя МАТЮХ.
