Сьогодні виповнюється 121 рік від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича (1899–1984), українського письменника, майстра психологічної прози, одного з кращих знавців рідної мови, автора понад двох десятків оригінальних книжок: п’єси «Лицарі абсурду», роману «За ширмою», повістей «Смерть», «Синя волошка», «Справжній чоловік», мисливської поеми «Семен Іванович Пальоха», збірок оповідань «Запорошені силуети», «Слово матері», «Як воно починалось», літературних репортажів, збірників статей (зокрема, й «Як ми говоримо…»). Більшість його творів, написаних і опублікованих у 20-х роках, були силоміць вилучені з літературного процесу й «зачинені» в спецсховищах як «ущербні», «ідейно-шкідливі». Своє літературне «хрещення» письменник одержав у літературній організації «Ланка» (згодом – «Марс»), яка об’єднувала групу молодих «попутників»: Григорій Косинка, Валеріан Підмогильний, Євген Плужник, Борис Тенета, Тодось Осьмачка, Дмитро Фальківський, Іван Багряний (усі – репресовані; лише Багряний та Осьмачка померли власною смертю). Борис Антоненко-Давидович був одним із найавторитетніших її лідерів. Письменник був двічі репресований – у 1935 і 1951 роках. 12 років він відмучився у таборах БАМЛАГу, після повернення зазнавав цькувань, протягом багатьох років йому не давали можливості надрукувати жодного рядка… З болем і тугою в серці письменник на схилі віку питав: «Чи ж постанеш ти до активного творчого життя, мій знедолений і кволий народе, чи ж знайдеш колись себе, чи й далі будеш «паралітиком на роздорожжу», лиш «тяглом у поїздах бистроїздних»?» За книгу «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки» (1989) Антоненко-Давидович посмертно удостоєний Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка.
