7 грудня 1936 року відійшов у вічність Василь Стефаник (1871-1936), український письменник, громадський діяч, визначний майстер психологічної новели, зокрема діалогу. Видав збірки новел - “Синя книжечка” (1899), “Камінний хрест” (1900), “Дорога” (1901), “Моє слово” (1905).
“…Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки…” Ці слова Василя Стефаника, найближчого соратника І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, якнайкраще характеризують його творчість. У реалістичних, самобутніх соціально-психологічних новелах письменника постають правдиві картини життя західноукраїнських трудящих кінця ХІХ – початку ХХ століття, трагедії і драми бідняків, що позбувалися землі, праці, покидали рідні місця і змушені були емігрувати за океан або гинути від голоду й хвороб. Радянський уряд у 1928 році призначив Стефанику персональну довічну пенсію, в обмін за це всіляко намагаючись “пофарбувати” його в “червоного” письменника і зробити “полум’яним революціонером”. Від пенсії митець у 1933 році відмовився, коли дізнався про штучно створений голод та про репресії “совєтів” проти української інтелігенції. У відповідь на цей сміливий вчинок ім’я письменника в радянській Україні не згадували майже до початку 40-х років.
