Був дощ. Була пора смеркань.
Чиїсь непевні силуети
снувались по стіні. Хтось шпетив
тебе, питавши, хто ти й де ти,
а перелети й недолети
не вимінили давні мети?
Ачи збагнув уже, поете,
всі жахом писані портрети
у пору самокатувань?
Був дощ. Була пора смеркань.
А дощ іде. А дощ іде,
неначе небо, що над нами,
всіма загримало громами
і ти радний уже руками
вчепитись за повітря. Снами
себе не збути. Яма ями,
в якій розводишся з світами.
І поніч облягає світ.
Вітчизно, чуєш нас? — Привіт!
Василь Стус
