Відро защебетало у криниці.
Совою глухо ухнула вода.
Ні місяця. Ні зірки. Ні зірниці.
І мла — мов горе! Горе ж — не біда…
Де стежки світло фосфоричне, кволе?
Де чорний ліс? Де лісу чорний шум?
Де небокрай, землі де видноколо,
й старі дуби, згорбатілі від дум?
У скронях кров, як циган, бенкетує…
І так мені у темряві нічній —
немов за дужку не відро несу я,
а всю планету. І себе на ній…
Євген Гуцало.
