Поезія народжена війною.

 -Ой, що ти! Він завжди був слабодухим.
Бувало, якось вилізе на грушу,
то злізти вже ніяк не знайде духу,
тож я його знімати завши мусив.
І в школі: ні, щоб бігать на перервах
чи хоч м'ячем пограти у квадрати.
Сидить самотньо, що аж брали нерви,
один з книжками – так любив читати.
У небо дивиться, і лиш побачить пташку,
то пише вірші тихо у блокнотик,
або знайде серед трави ромашку –
наспівує про себе ніжні ноти.
Таким і виріс – не навчився жити.
Як я казав про нього: слабодухий,
не з цього світу... Сам пішов служити,
це той, що не образить навіть мухи.
А там усіх урятував – накрив гранату.
І що роз'ятрює мене тепер найбільше:
то звідки в нього це взялось? Не знаєш, брате?
Можливо, з віршів?