Дивляться на ту Ніну, як на чудну —
вже б зронила сльозинку, хоча б одну.
Стоїть вистрончена, як тятива
і розказує усміхнена про якісь дива.
Каже, що був клопіт з карієсом і раз з лишаєм,
вічно лікті собі як не счеше, то зіб’є.
Любив мотоцикл, ганяв необережно,
у шостому класі вирішив бути пожежним!
Нервами і з соплями скінчив музичну,
Охолов до пожеж – обрав юридичний.
Люди трохи перешіптуються, що вона говорить,
певно, не тямить себе у горі.
А Ніна веде ту балачку і не змовкає.
Тицяє з телефону фотку щеня алабая.
Обіцяв мені чудо таке подарувати,
а я запеклася — не сунь ще один рот у хату!
То ми так полаялися, ще гірше, як пси,
Шо він мене повмовляв, попросив!
А як прийшов із набитим черепом на нозі,
я думала, що всі гілки обірву на лозі —
і вимащу так, як не чистила до тих пір!
А він тиця на лінії, мовляв, робив ювелір!
А якось знайшов дідову папіросну заначку,
Я до нього — а він у рот пачку жувачок!
Думала не дам ради, скурвиться син,
але найбільше додалося сивих волосин,
коли сказав, що підкорюватиме Еверест.
Сказала, купуєш собі квитки, а я собі хрест.
На словах про хрест стрепенулися всі,
А Ніна не вгавала, зірвалась на сміх!
І про костюм ведмедя, і про вареники з перцем,
Ніна наче відклала в сторону своє серце,
І так говорила, як ніби не болить, не тисне.
Ніна не була ні ображена, ні ненависна,
наче не чулася з кривдою чи з нестачею.
Всі отеретіло дивувалися її вдачі.
Час спливав, а Ніна не вгавала біля труни.
Уже й священник собі заговорив.
А потім хтось тихенько обняв Ніну за плече,
і роздалася Ніна тихим плачем.
Номер 2779, звали Іван, позивний Тадей.
Двадцять сім років ходив посеред людей.
Любив капусту тушену й не любив бульйон,
У Ніни тепер на шиї його медальйон
і пам’ять про те, що Іван встиг начудити.
Ніна говорить, бо так її син продовжує жити.
#і_м_і
Мирослава Ільтьо