Цей поет називає себе Anatoliy Anatoliy, про його відомо мало. Тексти його мають цупку виразність Ольжича та Стуса. Ясно, що перед нами – непересічне явище: поет пише з самої лінії фронту і зберігає інкогніто.
– Послухай, Човняре, куди це ти всіх нас везеш
рікою сумною під небом тривожним без меж,
в холодні примари, що пестять зруйновані храми,
з розбитими дзвонами, злими кривими хрестами,
з лихим вівтарем, до якого ніяк не дійдеш?
– Вас, браття, везу до старої гучної корчми.
Ген, чуєте, галас хмільної ватаги-юрби?
Такі, як і ви, дуже схожі на вашу громаду.
Там грають музики, п'ють пиво, співають балади,
немає і крихти печалі, тривоги, журби.
– Послухай, Човняре, для чого тоді нам мечі,
ці стріли летючі, що линуть до зір уночі,
важкі обладунки, щити, хоругви і забрала,
зосталося зброї тієї у нас ще чимало,
для чого везе кожен лук на своєму плечі?
– Як згаснуть пожежі, розвіються чорні дими,
ця зброя чекатиме вас на сконання зими,
проллється дощами в полях на козацькі могили,
де білі лелеки свої полоскатимуть крила,
коли принесуть вас на землю малими дітьми.
@Anatoliy Anatoliy
